Оптимізм - це не про мене...

        Я ніколи не вирізнялась рівнем оптимізму. 

       У моєму плейлисті переважають пісні, під які легко пролити cльозу. Серед книг, мій вибір завжди зупинявся на трагічних сюжетах. А про віру в людську доброту, я забула давним давно.
        А тепер я задумалась. Чи насправді я живу? Можливо я просто тону в негативі. Чи потрібно завжди усміхатись? Скриваючи за посмішкою біль. Чи варто довіряти людям? Які безжалісно відносяться до тварин. А може мені потрібно просто змиритись із цим? І продовжувати життя серед людських стереотипів.
        З кожним наступним жовтневим днем, як з повіюванням вітру, до мене приходить маса питань. На які, аби отримати достойну відповідь, не вистачить життя. Але зі сторони це звучить як оправдання, а насправді... Ми можем завжди виправдовуватись і нічого не робити, або рішитись, та змінити своє життя, і цим самим творити новий світ.
       Існують краплини позитиву, але поринувши у негатив, їх складно помітити, і насолодитись ними.